Читати книгу - "Ходіння Туди і Назад"

− Там? Ні.

− Що ж. Слухай. Як ти думаєш, де ти зараз?

− Ну, як би це назвати… На тому світі.

− На якому?

− На тому, куди йдуть після смерті. Так кажуть люди − «той світ».

− А, так-так. Душа відділяється від тіла і вирушає в пекло чи в рай. Такого навчають релігії.

− А хіба не так?

− Якщо так, то, на твою думку, де ти зараз: у пеклі чи в раю?

− Навіть не знаю. Це місце за описами не схоже ні нате, ні на те. Може, це чистилище?

− Не схоже на чиї описи? Хтось, хто бачив рай чи пекло, повертався звідти?

− Не повертався, але так кажуть Біблія, Коран…

− А як смерть трактують в індуїзмі, у буддизмі?

− Там узагалі все інакше. Є поняття безсмертя душі, сансара, нірвана…

Дівчина замовкла. Нарешті вона почала розуміти, до чого веде чоловік.

− То на боці якої релігії правда? Ти християнка, тому думаєш, що після смерті тіла підеш у рай чи в пекло, а кришнаїт думає, що його душа реінкарнується в іншу людину чи тварину залежно від того, яке життя він прожив. То куди ж ми йдемо насправді після втрати тіла? Де ти?

− Я не знаю, де я, але тіло своє я таки втратила…

Чоловік пильно дивився на Лію. Бідолашна, вона стала заручницею догм Реальності, тому їй важко тепер пояснити, що сталося. Та він мав це зробити.

− Хтозна, потішу я тебе чи розчарую, але ти не мертва. Принаймні в людському розумінні. Якби ти померла, то зараз би й справді перебувала на тому світі, хоч він і не такий, яким ти собі його уявляєш, і я не беруся пояснити, у тебе ще надто мало досвіду, щоб це усвідомити. Ти ще мислиш, як звичайна людина, спираючись на п’ять органів чуттів, а не на інтуїцію, так зване шосте чуття. Але згодом ти й це зумієш. З часом. Окрім того, думаю, це буде дуже скоро, бо ти незвичайна дівчина, особлива. Але про все по порядку. Тобі пощастило: тебе обрала Сила й наділила міццю. Лише найкращі потрапляють сюди. Це Країна. Те місце, звідки ти прийшла, ми називаємо Реальністю. Країни не існує без Реальності, і навпаки.

− Якщо я можу в принципі зрозуміти, що таке Реальність, то що ж таке Країна, якщо не той світ?

− Слушне запитання. У Країну потрапляють ті, хто творить Реальність, хоч вони й приходять саме з неї. Одним словом, це світ творців. Ось ми зараз перебуваємо в Нічгороді.

− Це слово я вже чула від Оксентія.

− Сюди приходять ті, хто пише. Саме на них і покладено найважливішу місію − творити Реальність. Тому всі важливі зібрання відбуваються саме тут. Але є ще Місяцеград, Червона Вежа… Різні митці потрапляють до нас: одні малюють, інші народжують звуки. Ти ж бачиш усі ці книжки. Тут є й твої. І ти маєш цим пишатися. Сюди не потрапляє абихто, лише обрані, найкращі, позначені знанням і силою. Наше призначення − творити життя в Реальності. Але річ у тім, що ми не можемо існувати без неї, тому, щоб існувати в Країні, треба залишатися в Реальності. Інакше кажучи, не можна там помирати. Треба балансувати на межі.

− Але як це можливо? Там можна бути або живим, або мертвим. Іншого не дано.

− Дано. Саме це з тобою й сталося. І стається з іншими, такими, як ти. Це Камілин стан, мій, Оксентіїв.

− То я що, привид?

− О, ні, − Метр замахав руками. − Я ж кажу, ти жива. Він не знав, як це пояснити, тому й вирішив вдатися до найпростішого способу: продемонструвати наочно.

− Пам’ятаєш, − почав він, − ми прийшли сюди через дзеркало.

− Пам’ятаю.

− Так от. Через нього ми можемо потрапити і в Реальність. Ненадовго, бо цього робити не можна. Але зараз миз тобою це зробимо, і ти сама переконаєшся.

− Тобто як? − Ліїне здивування не мало меж. − Ми можемо зараз повернутися?

− Так.

− І я зможу побачити маму?

Он воно що! Метр почав розуміти причину її сліз. Вона ж звичайна людина. Це нормально − тужити за рідними, друзями. Навіть якщо нам дуже добре, ми не можемо бути цілком щасливі, знаючи, що страждають ті, кого ми любимо. Часто люди бояться смерті саме тому, що цим можуть завдати болю іншим, а не тому, що їх лякає власне смерть.

− Звісно, зможеш, − сказав ласкаво Метр. − Якщо вона перебуватиме там, де й ти, а я в цьому не сумніваюся.

− Тоді давайте швидше. − Лія так змінилася на обличчі, наче це не вона щойно ридма ридала. − Де ці ваші дзеркала?

− Ходімо до зали.

Каміла схопилася було, щоб іти з ними, та Оксентій зупинив її:

− Каміло, ми зачекаємо на них тут.

− Добре, − погодилася жінка, а Метр із дівчиною попрямували до дверей, що вели до Широкої Зали Для Вузьких Засідань.

Те, що я побачила, вразило. З мого тіла стирчали якісь дротики, трубки, під’єднані до апаратів. Я лежала, мов овоч, безпорадна, ні жива ні мертва.

Тепер я врешті зрозуміла значення Метрових слів. Я перебувала в комі… Але ж людина не може бути в такому стані довго. Або з коми виходять, або тебе від’єднують від апаратів життєзабезпечення. Що ж буде зі мною в Країні, коли це станеться?

− Нічого не зміниться, − сказав чоловік, коли я озвучила своє запитання. − У Країні ти існуватимеш завжди, навіть якщо тут пробудеш у комі лише півдня.

− Але як таке може бути?

− А ти хіба не помітила, що там немає часу? Ми не вимірюємо свого існування годинами, хвилинами, роками. Ми просто існуємо, а такий стан, як кома, лише відкриває нам шлях.

− Отже, завтра я можу просто померти? Це ж уб’є мою маму.

− Не вб’є. Принаймні для тебе. Бо там, куди ми повернемося, для тебе в Реальності існуватиме лише той час, коли ти перебуваєш у комі. І в будь-який момент, як ти захочеш прийти через дзеркало сюди, ти завжди бачитимеш себе з цими трубками й апаратами.

Я злякалася, адже не надто приємно бути вічним овочем. Та водночас раділа, що ніколи не побачу маминих сліз. У моєму житті вони не проллються…

У палаті не було